Слова, непідвладні іржі…

«Сіло сонечко за обрій, вечоріти стало,

Посідали браття, барди, гітари зібрали.

Кобзарі та бандуристи, заходьте до хати,

Вдарим разом чистим співом…»

 Микола Воловик.

Концерт відомого харківського барда Миколи Воловика проходив ввечері в п’ятницю, 18 лютого у мистецькому центрі «Юність», що на вулиці Університетській. Жива музика, живе слово захоплювали, а час минав дуже непомітно. Під час концерту я неодноразово ловив себе на думці, що авторська пісня, який би вік не стояв на дворі, завжди здатна зацікавити людей, небайдужих до свободи мислення.

Микола Воловик

Але із власного досвіду я пам’ятаю, що насправді існують два ступені знайомства із творчістю. Перший – це студійні записи, другий – відвідування концертів. Тому, не вагаючись, придбав компакт-диск зі збіркою найкращих пісень автора.

«І, зітхнувши полегшено, шляхом подався…»

 Авторська, або як її ще називають, «бардівська» пісня – явище насправді дуже давнє. Слово «бард» прийшло до нас ще із Середньовіччя. Так у ті часи називали вільних музикантів, що подорожували містами та селами. Їхні пісні були насичені справжнім життям і аж ніяк не залежали від примх королів та усіляких вельмож.

Але все йде, все минає… Життя змінюється… Лише сутність вільного музиканта залишається незмінною. Він іде крізь час та простір і несе за плечима та у серці своє Слово та Музику. «Моя пісня з серця лине!..» Від Середньовіччя до Відродження, від Просвіти до Ренесансу, через бурхливе двадцяте сторіччя і до наших днів. А він все іде та іде. «Полями, степами, ярами, через гори, через ріки…» Духовний простір – ось його стихія! Він виходить на пагорб, простягає руки до неба, до Сонця, і голосом своїм сповіщає: «Я вільний! Наче птах у небі!..»

Як вільна людина керує власною долею, так і автор – володар своїх власних пісень. Це ніби квіти, які він дбайливо вирощує впродовж років, впродовж усього свого творчого шляху. Вирощує їх для людей, щоб люди могли насолодитися їхньою красою, гармонією кольорів музики та й надалі милуватися і захоплюватися.

Бард – це дуже коротке та водночас містке слово. Цей романтичний образ був пронесений століттями. Хоча, якщо задуматися, то можна зробити висновок, що кожна творча людина – по-своєму романтик та трошки ідеаліст. Торкаючись цього світу, він створює власний світ, несхожий на суєтне життя, і намагається поділитися ним з іншими людьми. А люди, що зрозуміють цей подих душі, так і просять автора: «Візьми мене з собою…» Бо від такої подорожі взагалі-то важко відмовитися.

Головний супутник сучасного барда – акустична гітара. Це його невід’ємна складова, закріплена з не дуже давніх часів так званих КСП (клубів самодіяльних пісень), неформальних об’єднань, незалежних від бюрократії та цензури. Гітара – це не просто помічник, це спосіб висловлення власних думок автора. Що автор бачить у цьому світі, те він й осмислює, те й намагається донести до інших. Акустика, на думку більшості музикантів, що виконують живі пісні, – це те, у чому душа розкривається повністю, що вивертає увесь внутрішній світ та підсвідомість. Концерт живої музики проходить неначе рух єдиного організму, а душа стає одна велика на всіх. Виконавець близький до людей, він співає пісні людського, приземленого змісту, через красиві візерунки мелодій. «Боюся навіть помислом вас ранить…», – каже він. Бо пісні, так би мовити, з плоті та крові, з душі та духу.

«Таку вже маю вдачу – всміхнуся і заплачу…»

 Концерт був не простим, а ювілейним. Ювілейні дати – це взагалі начебто зупинки на творчому шляху. От йде собі автор, пройде якийсь рубіж, і… поверне свій погляд назад, у минуле. І побачить те, що виростив та виплекав, що доброго він зробив для близьких та зовсім незнайомих людей…

Авторська пісня – проста, якомога близька до сприйняття. Кожен бард серед подібних до себе, мабуть, схожий на іншого, та водночас має своє власне «Я», що під час спілкування з публікою виростає до всеохоплюючого «Ми».

Зміст пісень з репертуару пана Миколи Воловика дуже різноманітний. Це й ліричні пісні, і соціальні, і просто філософські. У таких піснях, як «Загублені сліди» та «Характерник», розкривається зміст вільної душі барда, його прагнення до свободи. І він торкається цієї свободи на своєму творчому шляху. Він живе не для себе – для людей, і хоче поділитися із ними, допомогти відкрити найпотаємніші та найкращі риси людського характеру. Він не стає до усіляких новомодних течій, і йому вже остогидлий продажний вищий світ, про що він розповідає у «Коломийках». Так, на жаль, але як я вже неодноразово писав раніше, митець у сучасному світі відчуває себе чужим. Причому не стільки він чужий – багато що чуже та неприйнятне для нього. Соціальна тематика займає дуже значний та значущий простір у піснях пана Миколи. І знову, і знову я повертаюсь до розмірковувань про сучасну справедливість і несправедливість, про сучасну свободу і несвободу, про сучасну святість та гріховність. Відчуженість сучасної творчої людини – це зміст пісні «Приїхали» («Як же ми приїхали на не наше свято… Їхали на власне – на чуже потрапили…»).

Назва наступної пісні – «Купити можна все» – ось така вона сучасна реальність. Незважаючи на те, що  є видимість того, нібито все продається, навіть кохання – вільна душа не продається і не купується. Людина, яка прагне допомагати іншим без усілякої вигоди та користі – просто плямка світла у темному місті. Але все починається з маленького, і хтось же повинен почати! А про тих, хто сам себе загнав у клітку, і власне свідомо задоволений цим, автор каже: «Дякуй хоча б за те, що ці грати ти не робив для себе сам!» (пісня «Менший брат») Іншого не порадиш. Людей, що не сидять у клітках зіпсованої підсвідомості, відрізняють своєрідні порізи на долонях – вони стерли свої руки, ламаючи решітки та замки. Це все, звісно, алегорія і трохи гротескний образ, але такі люди врешті-решт завжди знайдуть вихід до нового світу. «Не отримає той, хто просить!» Отримує лише той, хто сам робить добро і вірить у добро. «Якби ми вірити могли…», – сумно зітхає автор. Можливо, у цьому і лежить основа багатьох проблем сучасного суспільства. Пісня «Війна», яку пан Микола виконав на цьому концерті, мабуть, ще більш розкриває темну сторону Підсонячного та Підмісячного світу.

 ВІЙНА

 Воюють всі: і злі, і добрі,

І боягузи, і хоробрі,

Хто хоче жити, хто – не дуже,

Хто впевнений і хто байдужий…

Війна між бідними й багатими,

Поміж зубатими з рогатими,

Поміж голодними та ситими,

Є ще війна живих з убитими…

 

В бою зійшлися мови з мовами,

Ще бились хворі із здоровими,

Червоних б’ють зелені з білими,

На внука дід пішов із вилами.

 

В окопах їм живеться тяжко:

І лисому, і хто в підтяжках,

Хто в окулярах і хто гордий…

Війна усім – що кістка в горлі!

 

Кругом фронти, а ми – солдати,

Як вижити тут, кого питати?!

Де люд не знає, як далі жити,

Лиш ворон може бути ситий…

Виходить так, що доля людей залежить лише від них самих, їхньої поведінки, їхніх вчинків та слів. «За які гріхи недоля, і питати тепер з кого?..» Дійсно, нещасна та земля, де людина перестала вірити у власні сили, у підтримку близьких.

Тому наша увага також привертається до найдорогоціннішої частинки суспільства – до сім’ї. Сім’я виступає основою людського життя, без якої і жити немає сенсу (а лише існувати!) «Жаль, що ластівка гнізда не в’є…», – то, мабуть, алегоричний образ про відірваність від коріння, від свого дому. Цю тему продовжено й у пісні «Мамине літо». Одинока матір, що потребує ласки й турботи своїх дітей, все чекає на них… А за вікном вже осінь… Але на душі ще намагається зостатися літо. Ще зберігається надія, віра та любов.

Людина живе не тільки заради сучасного, але й заради майбутнього. Виховання дітей – заради їхнього життя, заради того, щоб вони теж пізнали цей світ, його світлу та темну сторони. «Діточок від цієї скверни захистити мушу…», і головне: «Щоб діти не знали сліз…» У творчості пана Миколи є пісні, присвячені його дітям. Це пісні-колискові, де батько бажає сину і донці добрих снів, а вранці прокидатися і з кожним новим днем відчувати життя, дихати життям.

Але час минає, діти підросли, та продовжують йти стежиною свого батька. Їхні долі склалися по-різному. Син Станіслав закінчив Автодорожній інститут, а дочка Христина – Академію культури. Проте їх все ще не роз’єднують сімейні зв’язки та прагнення до мистецтва. Станіслав Воловик грає у рок-групі «Second Band» та виступає у багатьох арт-клубах Харкова, Христина Воловик працює викладачем з української народної культури і керує вокальним гуртком. На ювілейному концерті діти разом із батьком виконали кілька пісень.

Станіслав Воловик

Христина Воловик

«…Щоб в усьому світі

Жили люди в згоді,

Як одна сім’я!»

 Чесно кажучи, залишився під приємним враженням. Незважаючи на те, що все було таким знайомим, водночас вдалося відкрити щось нове. У мене, мабуть, завжди так. Тепер головне «не забутись, не забути…» «Славне місто, вільний Харків» зустрів на виході з приміщення зовсім не легким морозом. А я все продовжував розмірковувати… «Дух невловимий і думка не піймана теж!..» Пізнати світ мистецтва, не торкаючись його, не можливо. Бо при прослуховуванні пісень, написаних від щирого серця, своє власне серце починає розкриватися. Не для себе – для людей.

Андрій Шабанов.

Текст статті від 02.03.2011.

При использовании информационных и фотоматериалов https://ursukhov.wordpress.com/ ссылка на источник и наличие информации об авторе статьи обязательны.

Обсуждение закрыто.